Полотна Івана Пилипенка, зіткані з найтонших різнокольорових частинок світла, що злилися в один колір, «подібний щасливому дню, зірваній квітці і зірці»

Роботи художника завжди виконані у світлих тонах, і через це створюється особливий настрій і особливий світ. Усе сповнене світлом. Проте це не світло Сонця або зірок, але інший, якийсь надзвичайний, той, що розчиняє кордони між предметами і з’єднує собою усе воєдино. Непрозоре прозорішає і виникає реальність на грані земного і небесного Світів, де Час і Вічність не виключають одне одного, але присутні одночасно, а природні кольори не зникають повністю, але повністю висвітлюються.

В пейзажах неможливо визнати час доби: земна мить тут поступається місцем Вічності

В творчості українського художника присутнє те загальнолюдське, що дозволяє людям, котрі належать до інших культур, розуміти його мистецтво, відчувати імпульс, адресований до їх почуттів. Один незнайомець, відвідавши майстерню художника побажав придбати роботу. Виявилось, що цінитель творчості ніхто інший, як власник відомої лондонської галереї модерного мистецтва. Іван Пилипенко виразив сумніви з приводу того, як впишуться його роботи в контекст колекції. На що галерист відповів: «Такі картини я купляю для душі».

З етюдником він відвідав усі європейські країни, але навіть храм Аполлона у Греції не так вразив його уяву, як Італія. Вона зайняла особливе місце в його душі і творчості. Знову і знову виникають на полотнах, неначе міраж, неначе сон, казково чарівна Венеція, собор Святого Марка, ажурний палац Контаріні Боволо, канали Канареджио і Гранде, острови Сан Джорджо Манджоре, Сан Мікеле… Художник ще довго буде писати свою Венецію. Він знав і полюбив її задовго до подорожей – по витворам великих майстрів «венеціанської школи» за часів навчання, в період стажування в 1994-1997 роках в творчих майстернях асистентури при Національній Академії образотворчого мистецтва і архітектури у професора Миколи Стороженка.

Після далеких подорожей особливо манить тиша і умиротворений спокій Лаври. Туди художник поспішає за благословенням, натхненням та енергією, щоб віддати їх живопису і тим, хто довірив йому своє майбутнє, – як колись він сам вірив викладачам Київського художньо-промислового технікуму (тепер інститут імені Бойчука), де здобув основи знань; Віктору Зарецькому, у приватній школі якого відточував майстерність живописця; і особливо Миколі Стороженку – в його майстерні храмового живопису і культури Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури художник навчався, а тепер, за його словами «має честь викладати».

Про вчителя

У пана Миколи Стороженка я навчався ще за часів соціалізму, коли він не був професором Художнього інституту. Тривалий час митця мало цінували, але він тим не переймався, творив і викладав. В інституті я мав п’ятірки з живопису, і коли у викладацькому оточенні довідалися, що я подаю заяву до Стороженка, то почали усім гуртом відраджувати — мовляв, у Стороженка кар’єри не зробиш. А нині до пана професора черга… До студентів він має особливий підхід, керується тим, шо в кожного — власне неповторне відчуття світу. Тішуся, бо мені випала честь викладати в Українській академії образотворчого мистецтва саме під крилом Миколи Стороженка, в його майстерні храмового живопису та скульптури.

Про світле й темне

Використання світлих барв у живописі — то мій шлях. Перепробував і темні, й яскраві тони. Попервах роботи були дещо різкі, агресивні, проте 1995 року, коли я отримав майстерню в лаврі, несподівано для себе самого помітив, що використовую в роботах дедалі світліші й світліші кольори. Богом обране місце подарувало мені спокій в житті й у роботі. І кожній з моїх теперішніх картин теж притаманне умиротворення.

Про самоту

Іноді людині нестримно хочеться усамітнення, Така ж ідея й однієї з моїх картин — «Насолода безслів’ям». Перебуваючи на самоті, я розмовляю сам із собою, розмірковую, мислю. Так може тривати тижнями. Якщо день минає в зустрічах, у роботі зі студентами в Академії, в поїздках містом, то увечері все одно повертаюсь до себе, в лавру. Просто посидіти в тиші, подумати, набратися доброї енергії від святого місця. Отож тема самотності для мене цілком закономірна. Та й взагалі, творчість — річ суто індивідуальна. Особливо якщо художник напружено шукає свій шлях.

Про муки творчості

Як швидко я пишу свої картини? Все залежить від настрою. Інколи випадає такий гарний день і настрій, що можу завершити якусь роботу протягом години. І то хорошу картину, котру б в інші часи малював значно довше. А тут раз — і сталося! Проте на обдумування твору завжди йде чимало часу. Над деякими я міркував роками. Особливо це стосується маленьких деталей. А буває, що картина так і не піддасться… Тоді я беру та й по ній малюю нову.

Про сучасне покоління

Молодь сьогодні значно розумніша — не дає суспільству себе обдурювати так, як це було в мої студентські роки. Вона все розуміє, відчуває. І тому в Академії студенти до когось охоче йдуть навчатись, а когось уникають. Звичайно, держава в наш час художників особливо не підтримує, тим паче молодих, проте вона спроможна дати їм якісні, добротні знання. Вітчизняному художникові не конче треба закордонної освіти. Наша мистецька школа — конкурентоспроможна і має міжнародний попит.